Животова Д.О. МОВНА КУЛЬТУРА В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Животова Діана Олексіївна
студентка факультету економіки та управління бізнесом, ДВНЗ «Криворізький національний університет», d.zivotova@gmail.com

МОВНА КУЛЬТУРА В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Людина створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура – це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.
Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі “активно розвиваються”, ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим радянським десятиріччям, у 30-70-ті роки був спершу загальномовний, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправити становище: повернути всім мовам їх природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки суспільно корисної праці.
Сьогодні культура й мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини та всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності. Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську й навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі.
Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника [1].
Культура мови – це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті й буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.
Але в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку. Та й сьогодні в незалежній Українській державі питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у «нормальних» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби та якість суспільного функціонування української мови.
Ці дві сторони справи щільно взаємопов’язані. Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності (що і є підставою її існування), небезпечно зменшують «конкурентоспроможність» української мови в публічному та приватному мовленні, компрометують її, дають додаткові аргументи її недоброзичливцям.
Тому і за царських, і за радянських часів видатні українські письменники й мовознавці послідовно протистояли «псуванню» української мови, обстоювали її право бути собою та розвиватися, реагувати на зміни життя й суспільно-комунікативних потреб, виходячи з власної природи, а не в чужій моделі [2].
Культура людського спілкування – це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування – свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово – це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв’язки з різними країнами світу. З огляду на це, визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях.
На наш погляд, цій проблемі приділяється невиправдано мала увага як в освітньо-виховних закладах, так і в державі загалом. Засоби масової інформації, маючи величезні можливості формувати в людини смак до справжньої високої культури взаємостосунків між людьми, нехтують цією можливістю та використовують дане їм державою право впливу на суспільство, часто в протилежному напрямку, потураючи розвитку масової антикультури. Кіноекрани та екрани телевізорів заполонили третьосортні бойовики, з яких на глядача ллються брутальні слова, огидні вирази. Це не може не турбувати суспільство. Адже, якщо людина продукт соціалізації, то величезний сенс для становлення особистості в тому, який саме досвід (традиції, звичаї, норми) передає суспільство своїм поколінням.
Традиції, звичаї українського народу високі й духовно багаті. Однак, якщо не давати належної оцінки розгулу антикультури, то вона починає сприйматись як норма. Саме так сприймається сьогодні низька культура спілкування між людьми у громадських місцях, у сім’ях. Грубість, відсутність поваги й уваги до людини порушує принцип людяності як найбільш бажаної норми взаємостосунків між людьми, викликає загальний негативізм і руйнує духовну сферу людських взаємовідносин.
Ця проблема є актуальною не лише для нашого суспільства. Однак, наприклад, у Сполучених Штатах Америки до культури народу ставлення далеко не байдуже. Так, у 1991 році у ВНЗ США запроваджено курс “Мистецтво спілкування”, розрахований на два роки, який включає переважно питання культури спілкування. При підготовці робітників в училищах типу ПТУ введено однорічний курс “Мистецтво спілкування”. У наших вишах, у кращих випадках, з цієї важливої проблеми читаються короткі спецкурси, розраховані на декілька годин.
Якщо ми прагнемо збудувати цивілізовану державу, то недостатньо одних заяв про це. Ми над усе мусимо бути цивілізованими людьми, а першим проявом цього і є культура спілкування. А тому сім’я, навчально-виховні й культурно-освітні заклади повинні, формуючи особистість, розвивати в ній такі морально-психологічні якості, як уважність, чуйність, уміння бачити моральну сторону своїх і чужих дій і вчинків, витримка, володіння собою, здатність стримувати негативні емоції, уміння слухати іншу людину, передбачати можливі наслідки своїх слів, дій, вчинків.
Культура й мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб духовного розвитку й удосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної гідності.
Набуття людиною навичок культури спілкування розв’яже чимало проблем міжособистісних, міжнаціональних взаємостосунках, а також у суспільстві загалом [3].

Список використаних джерел
1. Культура української мови. Культура мови, думки, почуттів: довідник / за ред. В. М. Русанівського. – К.: Либідь, 1999. – С. 3 – 4.
2. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради / О. Пономарів. – К.: Либідь, 2002. – С. 3 – 4.
3. Стельмахович М. Г. Мовний етикет // Культура слова. – К., 1991. – 235 с.