Пірник В.О. КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ – ДЖЕРЕЛО ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ НАРОДУ

Пірник Валерія Олексіївна
студентка факультету інформаційних технологій, ДВНЗ «Криворізький національний університет», v.p.4088825@gmail.com

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ – ДЖЕРЕЛО ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ НАРОДУ

Кожний народ – творець рідної мови. Для українців рідна мова – це мова нашої нації, мова предків, яка єднає нас між собою та з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Недарма вчені стверджують, що словник – це те, що народ знає про світ, а граматика – те, як він виражає ці знання.
Знати, берегти й примножувати рідну мову – обов’язок кожної людини. Тому й зрозуміло, що народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів. Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу, а ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості й рівня культури народу, його цивілізованості.
Український фольклор, художня література, театр, пісня, втілені в словесній формі, розкривають світ краси, усе надбане та створене митцями, які із покоління в покоління намагаються помножити усю красу, створену світом. У живому мовленні кожна мова виконує функцію спілкування, у художньому творі вона слугує засобом образного відтворення дійсності, її образного сприйняття. Це своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем або слухачем. Кожна людина повинна одержувати насолоду від читання художніх творів, від спілкування з іншими людьми.
Українська мова, як і будь-яка інша, є засобом формування думки. Адже вільне володіння мовою виявляється тоді, коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Скажімо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови та здатності користуватися нею під час думання. Від цього залежить і взаєморозуміння співрозмовників. Мова, виконуючи різні функції, служить суспільству, живе в суспільстві й повинна оберігатися, розвиватися суспільством, насамперед народом-творцем.
Питання про державність тієї чи іншої мови досить толерантне, але вирішує його народ, що створив державу. Адже мова виражає єдність держави, представляє цю державу перед іншими країнами. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. Зрозуміло, що кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми, особливо якщо вона поліетнічна. Політетнічність населення країни та наявність двомовності або багатомовності створює проблему співіснування мов різних етносів і, власне, не так на побутовому, як на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі два основні підходи до розв’язання цієї проблеми.
У першому випадку державною визнається мова найчисленнішої національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку функцію виконує французька мова у Франції, іспанська – в Іспанії, грецька – у Греції тощо.
Другий підхід до вибору мови державно-офіційного спілкування – визнання статусу державної (офіційної) кількох мов країни. Найчастіше це зумовлено компактним проживанням представників того чи іншого етносу, що становлять населення держави. Прикладом цього може бути Швейцарія, де офіційними мовами визнано французьку, італійську, німецьку та ретороманську. У Люксембурзі дві офіційні мови – німецька та французька, у Фінляндії – фінська та шведська, у Канаді – англійська та французька.
Дво-, тримовність – явище, поширене в багатьох країнах світу. За підрахунками вчених, тільки в 22 країнах світу проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність: у Нігерії – 513 мов, в Індонезії – 838 мов, в Індії – 826 тощо.
Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком закономірно виконує українська мова, що закріплено Конституцією нашої держави. Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови. В Україні двомовність – природне явище. Але володіння двома мовами вимагає правильного користування ними.
На жаль, наші «білінгви» часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Часто причиною появи суржика називають двомовність. Проте коли людина використовує у своєму мовленні слова та словосполучення іншої мови, не руйнуючи при цьому граматичної основи, фонетичних особливостей рідної, то такий процес є природним і не викликає заперечень. Але коли людина відмінює слова однієї мови за правилами іншої, будує словосполучення та речення всупереч моделям рідної мови, уживає слова в нехарактерній для української мови граматичній формі, вона автоматично стає носієм суржику. Спілкування суржиком значно спотворює інформацію, оскільки мовець у цьому випадку може вживати слово в лише йому відомому значенні та ще й у формі, яка не відповідає загальноприйнятим граматичним нормам. Будь-який психолог підтвердить, що спотворена мова отупляє людину, робить її мислення примітивним.
Отже, серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити культуру мовлення. Належний рівень мовної культури – це свідчення розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура мовлення має велике національне й соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства загалом. Тому кожен з нас повинен дбати про свою мовну культуру й вимагати цього від інших.