Пастушенко Д.І. СУЧАСНА МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ, ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ РОЗВ`ЯЗАННЯ

Сьогодні неможливо применшити актуальність визначення мовної ситуації в нашій державі. ЇЇ можна характеризувати як дуже складну у зв`язку з особливостями історичного розвитку, надскладною соціальною та політичною ситуацією в країні, ставленням до мовної політики уряду з боку суспільства тощо.
Це питання розглядали такі науковці, як Кармазіна М.С., Штефан В.Л., Мацаєва Є.А. та багато інших. Метою нашого дослідження є висвітлення проблем сучасної мовної ситуації в Україні та пошук рекомендацій щодо їх розв’язання.
Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних та соціальних діалектів, функціональних стилів, які забезпечують у країні комунікації на всіх рівнях суспільства [2, с.7]. Якщо на території країни використовуються дві або більше мов, необхідно визначити ступінь їх поширеності та кількість сфер, які охоплює кожна з них.
Унікальність ситуації полягає в тому, що мова по суті національної меншості (російська) набула такого ж поширення, що й державна (українська). При тому, що на певних територіях України (насамперед це південні та східні області) державна мова є мовою етнічної меншості населення. Жодна європейська країна не має таких прикладів. Причина цього полягає в тому, що від середини 17-го сторіччя більшість територій сучасної України, що входили до складу Російської імперії, зазнали насильницької русифікації. Історичні архіви містять десятки офіційних актів, націлених на обмеження, переслідування, заборону української мови та культури. Реакцією на репресії є виникнення позацензурного нелегального видання (так званий «самвидав»). Одним із літературних символів боротьби за українську мову стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», у якій автор розвінчував політику держави, що намагалася під терміном «інтернаціоналізм» приховати жорстку експансію російської мови [4]. Як наслідок незавершених процесів асиміляції радянського періоду – незбалансованість двомовності. Зараз серед етнічних росіян двомовними є лише 13%, у той час як серед українців цей показник складає 34,4%, при тому, що 19% українців взагалі спілкуються тільки російською [5].
За часи незалежності спостерігалось як звуження, так і розширення сфери застосування державної мови. Негативною склалася ситуація в книговидавництві та друкованих засобах масової інформації, це стосується й більшості інформаційного простору, який надає Інтернет. Трохи кращою виявилася картина у сфері кінопрокату та ефірного радіомовлення. З 2006-го року майже весь асортимент закордонного кіноматеріалу надається за допомогою українського дубляжу. Нещодавно були внесені зміни в роботу радіомовлення. Так кожну комерційну радіостанцію зобов`язали враховувати у виборі контенту не менше ніж на чверть україномовного матеріалу. Найкраща ситуація досі залишається у сфері освіти. Іспит з державної мови є обов`язковим для зовнішнього незалежного тестування школярів. У вишах 90 відсотків лекцій викладається українською. На жаль, державна мова не стала поки що робочою для більшості можновладців та політиків найвищого державного рівня. Про це свідчить рівень володіння державною мовою депутатами Парламенту, який до певної міри є зразком та адекватним віддзеркаленням національного складу населення.
Вплив мови на формування національної свідомості обумовлює тенденцію до зростання престижу державної мови, що тісно пов`язаний з політичними процесами всередені країни. Так віднедавна, у зв’язку зі зростанням темпів нацбудівництва на фоні загострення питання збереження державності, спровоковане активним рухом певних шарів суспільства за підтримки всебічної пропаганди сусідньої держави для роз`єднання суспільства України, постало питання перегляду мовної політики, яку певні еліти використовують насамперед для зростання власного іміджу. А зважаючи на те, що однією з головних причин такої гострої конфронтації в суспільстві називають саме мовне питання, терміновість розв’язання цього протиріччя закликає до рішучих та невідкладних заходів.
Перший підхід щодо розв’язання мовних проблем є політика, яка виходить з прийняття реальної ситуації. Тобто за цим варіантом пропонується проаналізувати структуру та обсяги поширення мов для подальшого фіксування та санкціонування на законодавчому рівні. Простіше кажучи, законодавчо закріпити статус двомовності, надаючи українській та російській мовам рівних прав. Цей суто прагматичний підхід відповідає нормам міжнародного права, але на практиці лише ускладнює розвиток мови української нації, яка і так зазнала тиску й не мала можливості вільно розвиватися протягом століть, а тому не може бути на цей час достатньо конкурентоспроможною. До того ж такий підхід суперечить самій ідеї української держави, тому що зникнення мовно-культурної ідентичності – це зникнення самої нації.
Другий шлях до розв`язання є цілковито протилежним за способом дій. Використовуючи на повну потугу всі інструменти державного впливу захистити державну мову для подальшої зміни її становища до домінуючого у всіх сферах суспільного життя через широку підтримку державою української культури, освіти та слова. Та попри високу мету засоби її досягнення далекі від бездоганності через малопродуктивність та сумнівну моральність, нагадуючи зворотний до цієї мети процес колишньої насильницької русифікації, що неодмінно призведе до подальшого загострення й без того гострої конфронтації у суспільстві.
Існує третій підхід, який полягає у розгляді мовного питання безпосередньо у зв`язку з політичною, культурною та соціально-економічною ситуацією у країні, поєднуючи усі точки зору шляхом обговорення кожного окремого заходу мовної політики, що повинна бути не тільки рішучою та цілеспрямованою, але й розсудливою, моральною і тактовною. Це можливо через поступове створення обставин, що призведуть до підвищення престижу української мови. Є два способи забезпечення престижу своєї мови. Перший, менш продуктивний, – шляхом утиску інших мов політичними, економічними і навіть військовими засобами. Необхідно відмовитися від нього, надаючи перевагу іншому – через всебічний розвиток суспільства на шляху прогресу. Не варто розраховувати на те, що проблеми зійдуть нанівець, або послідовність необхідних дій буде знайдена випадково. Треба цілеспрямовано шукати найбільш перспективні шляхи до порозуміння у суспільстві, не забуваючи про основну функцію мови – комунікативну, тобто об’єднуючу.
Серед рекомендацій щодо розв’язання мовного питання необхідно приділити увагу міжнародному досвіду, але з урахуванням загального характеру українського суспільства й держави. Найближчими до нашого менталітету є західноєвропейські країни. Також дуже важливим є підконтрольність з боку суспільства дій органів влади, що займаються мовною політикою. Однак ефективність заходів цілком залежить від ефективного законодавства в цій сфері. Проте його стан вже давно не відповідає нинішній ситуації й потребує негайної зміни. Спрямування законодавства на розвиток усіх мов та гарантування прав усіх мовних груп населення є безперечним. Надання ж статусу другої державної мови можливо лише на підставі всеукраїнського референдуму. Загалом дискусійна форма пошуку шляхів удосконалення мовної політики повинна захистити суспільство від усіляких спекуляцій на тему двомовності, а всебічне інформування дозволить уникнути жодних політичних спекуляцій. Також для здобуття Україною статусу високоосвіченої та культурної держави, потрібно забезпечити контроль за рівнем володіння державною мовою держслужбовців та працівників державних установ. При цьому пропонується гарантія вільного вибору мови освіти, який відповідає потребам окремих мовних груп, що ніяким чином не повинно звільняти від обов`язкового знання ними державної української мови.
Отже, рівень розвитку національної мови як однієї з головних ознак нації відображає рівень розвитку самої нації. Без збереження державної мови неможливе існування самої держави.
Список використаних джерел
1. Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом. – К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008.
2. Штефан В.Л. Деякі аспекти мовної ситуації в Україні / В.Л. Штефан // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. – 2010.
3. Мацаєва М.А. Проблема мовної біполярності в Україні: підходи до вирішення. – Донецьк: ДНУ, 2014.
4. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація / Дзюба І. – К.: Києво-Могилянська академія, 2005.
5. Електронний ресурс –Режим доступу http://www.ji.lviv.ua/n35texts/masenko-mov_syt.htm