Стрижак Ю.О. КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

В умовах суспільної трансформації, що їх спостерігаємо зараз в Україні, формується більш уважне, ніж раніше, але й вимогливіше ставлення до особистості, нове розуміння соціального та психологічного благополуччя, самореалізації, становлення особистості. Наш час вимагає від кожного активності, вміння актуалізувати здібності та реалізувати себе як особистість у різних сферах діяльності та спілкування.
Сучасне технологічне суспільство з одного боку відкрило безліч нових можливостей для реалізації творчого потенціалу особистості, самореалізації у професіональній сфері, досягнення високого суспільного та матеріального рівня, а з іншого - викликало безліч проблем у взаємодії особистостей.
Із позицій комплексного підходу висвітлити особливості самореалізації в сучасних умовах, маємо виявити загальні закономірності та індивідуально-особистісні ознаки професійної самореалізації, показати взаємозв’язок між комунікативною компетентністю, особистісними рисами та успішністю професійної самореалізації особистості [1, 55].
На думку В. Г. Костомарова та Є. М. Верещагіна, поняття «комунікативна компетенція» визначається через його протиставлення поняттю «мовна компетенція». Під мовною компетенцією розуміється здатність мовця створити при допомозі запропонованих йому правил ряд граматично правильних фраз, а під комунікативною компетенцією — сукупність соціальних, національних, культурних правил, оцінок та цінностей, які визначають як прийнятну форму, так і допустимий зміст мовлення мовою, яка вивчається. Феномен володіння іноземною мовою досліджується в різних аспектах: у методичному — в контексті комунікативної методики навчання; в психолінгвістичному (Є. А. Аршавська, І. А. Зимня); в аспекті лінгводидактичного тестування (Ж. Л. Вітлін). Слід зазначити, що в спеціальній літературі поряд із терміном «комунікативна компетенція» зустрічаються й інші терміни, наприклад: «мовна компетенція» (language competence), «мовленнєва компетенція» (competence performance), «мовна здатність» (language ability) та ін [2, 57].
Труднощі самореалізації у професійній сфері залежать як від зовнішнього фактора (соціального), так і внутрішнього (рівня самоповаги і самосприйняття, особливостей ціннісно-мотиваційної сфери, комунікативних, емоційно-вольових характеристик). Найвагомішим фактором, що стимулює продуктивну професійну реалізацію в умовах професійної кризи, виступає саме другий, особистісний - як комплекс особистісно-індивідуальних та мотиваційних психологічних характеристик особистості відповідальної, перш за все за своє життєзвершення, здатної швидко адаптуватися до соціальних змін і конструктивної самореалізації в професійній сфері.
Особистість засвоює соціальний досвід (етнічні, класові, групові, професійні та інші соціальні стереотипи і стандарти, сформовані суспільством) шляхом входження до системи існуючих соціальних зв’язків. Водночас через природну активність вона зберігає і розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формування власної позиції, неповторної індивідуальності. Саме ця тенденція і забезпечує розвиток та перетворення не тільки особистості, а й суспільства [1, 21].
Наука соціально-економічних проблем дещо знівелювала розвиток комунікативної компетентності людини. Значна частина українського суспільства виявляє інтерес до реалізації комунікативних ситуацій лише тому, що цього вимагає кар’єра. Причина цього явища найчастіше криється у тому, чи вміє особистість виявляти комунікативні вміння та навички у спілкуванні з іншими, чи сприймає комунікативну ситуацію в цілому, які внутрішні установки та особистісний зміст вбачає у взаємодії з суспільним оточенням, наскільки багате є її морально-духовне буття.
Комунікативна компетентність формується в умовах безпосередньої та опосередкованої взаємодії особистості із світом духовності. Тому зміст професійного самовизначення особистості на етапі її професійного навчання у вищому закладі освіти окреслюється формуванням ставлення до себе як до суб’єкта власної професійної діяльності. Саме цей період є найбільш важливим як із точки зору основних механізмів і динаміки професійного становлення особистості, так і з погляду педагогічного впливу на її подальшу долю. У цьому процесі розвивається активне входження особистості в систему «людина - професія», що до цього часу визначалося лише уявленнями суб’єкта про обрану професію.
Участь у цій діяльності, з одного боку, сприяє розвитку адекватних уявлень про професію, з іншої - формує операційну та мотиваційну основи професійного самовизначення [3, 33].
Основними джерелами набуття комунікативної компетенції є:
- соціонормативний досвід народної культури;
- знання мов спілкування, які використовують народи різних культур;
- досвід міжособистісного спілкування в різних сферах.
Соціонормативний досвід — це основа когнітивного компонента комунікативної компетентності особистості як суб’єкта спілкування. Водночас реальне існування різних форм спілкування, що найчастіше ґрунтується на соціонормативному конгломераті (довільній суміші норм спілкування, запозичених із різних національних культур), вводить особистість у стан когнітивного дисонансу. А це, у свою чергу, створює протиріччя між знанням норм спілкування в різних формах спілкування і тим способом, що пропонує ситуація конкретної взаємодії. Дисонанс — джерело індивідуально - психологічного гальмування активності особистості в спілкуванні, при якому особистість «вилучається» з кола спілкування. Виникає поле внутрішньої психологічної напруги, що створює бар’єри на шляху людського взаєморозуміння.
Досвід спілкування займає особливе місце в структурі комунікативної компетентності особистості. З одного боку, він соціальний і включає інтеріоризовані норми і цінності культури, а з іншого — індивідуальний, оскільки ґрунтується на індивідуальних комунікативних здібностях і психологічних подіях, пов’язаних зі спілкуванням у житті особистості. Динамічний аспект цього досвіду складають процеси соціалізації й індивідуалізації, реалізовані в спілкуванні, що забезпечують соціальний розвиток людини, а також адекватність її реакцій на ситуацію спілкування.
Регулятором цих зв’язків є соціальні норми, що існують у певному середовищі, тобто зразок, який регламентує поведінку людей. Діапазон соціальних норм дуже широкий.
Отже, виникнення поняття «комунікативна компетенція» зумовлене осмисленням соціальної функції мови та комунікативності мовленнєвої діяльності людини. Соціальна функція мови виражається в тому, що мова є засобом спілкування і кожна мовна одиниця має своє комунікативне призначення. Соціолінгвістичні та психологічні дослідження проблем функціонування мови дозволили визначити компоненти, що складають структуру спілкування та механізми їх взаємодії, а також описати одиницю спілкування - мовленнєву дію і довести, що спілкування є таким же системним явищем, як і мова.
Комунікативна компетенція є суто індивідуальним явищем, а отже, може різнитися в однієї людини в окремих видах мовленнєвої діяльності. У зв’язку з цим, можна виділити комунікативну компетенцію читання, говоріння, письма, аудіювання. Оскільки рівень комунікативної компетенції змінюється протягом життя людини в результаті розширення і зростання її соціально - комунікативної діяльності, то виокремлюють такі три її рівні: початковий, середній та високий. Підвищення рівня комунікативної компетенції становить нагальну проблему, оскільки недостатній рівень володіння компетенцією створює проблеми у спілкуванні. Володіння належним рівнем компетенції сприятиме попередженню психологічного та комунікативного дисонансу.

Список використаних джерел

1. Зимняя И. А. Психология обучения неродному языку / И. А. Зимняя. – М., 1989. – 156 с.
2. Петращук О. П. Комунікативна компетенція як об’єкт тестового контролю / О. П. Петращук // Методика викладання іноземних мов: науково - методичний збірник. – Київ: Ленвіт, 1996. – Вип. 25. – С. 57-63.
3. Толок В., Васильєва О. Професійна орієнтація молоді: проблеми та умови / В. Толок, О. Васильєва // Новий колегіум. – 2003. – №2. – С. 33.